Сфера впливу

Війна і гроші

Віталій ПОРТНИКОВ

Зруйнувавши грузинську економіку, Росія знизила власну інвестиційну привабливість. Чимало великих західних інвесторів можуть серйозно замислитися про доцільність діяльності на російському ринку

Війна між Росією та Грузією, що стала, за визначенням президента Віктора Ющенка, першою війною між колишніми радянськими республіками, дозволила звернути увагу на те, до яких наслідків для економіки пострадянського простору можуть призвести воєнні сутички. Звісно, це зовсім не перша війна — тут Ющенко помиляється. Річ не лише в тому, що дві країни так і не оголосили одна одній війну і йдеться радше про локальний збройний конфлікт. А ще й у тому, що так, неофіційно, колишні радянські республіки воювали між собою і раніше — пригадаємо хоча б війни між Вірменією та Азербайджаном за Карабах, сутички між Росією і Грузією через бунтівні автономії у 90-ті. Словом, ми давно вже не просто колишні брати, а брати, що воюють. Але за часів розпаду Радянського Союзу (а саме тоді було найбільше конфліктів) ніякої ринкової економіки в жодній із воюючих країн не існувало. Тож могло йтися хіба що про політичні наслідки того, що відбувається.

А тепер, тільки-но прозвучали перші постріли і російські літаки вирушили бомбити Грузію, відразу ж пригадали про трубопровід Баку—Тбілісі—Джейхан. У Грузії, та й у Сполучених Штатах почали говорити про те, що його знищення було головною російською метою у кавказькій країні, що Росія вкрай не зацікавлена в альтернативних шляхах енергопостачання і її дратує активна діяльність президента Михайла Саакашвілі, який прагне енергетичної незалежності Грузії. Це і так, і ні. Не так у тому сенсі, що в Москві все ж таки не збиралися руйнувати нафтопровід. Фраза «бомби падали поряд із трубопроводом» виглядає комічною — хотіли б зруйнувати, зробили б це. Але наслідки такого кроку вивели б конфлікт далеко за межі конфронтації із Саакашвілі. Навряд чи залишився б осторонь президент Азербайджану Ільхам Алієв, який мовчав у дні, коли між собою воювали сусіди його країни. І це при тому, що в Азербайджану схожий із грузинським конфлікт навколо Нагірного Карабаху і його політики говорять про перспективну можливість силового вирішення проблеми значно частіше, ніж грузинські. Не були б задоволені і в Туреччині, а вплив цієї країни на Кавказі не можна недооцінювати. Тож просто пошкодити нафтопровід було б і грубо, і безглуздо. Але чого Москва справді домагається (особливо цього, до речі, й не приховуючи), то це зміни влади у Грузії. І аж ніяк не останньою причиною такого бажання є енергетична політика цієї країни. Якщо до влади у Тбілісі прийде людина лояльніша і менш залежна від західної підтримки, ніж Саакашвілі, то й ставлення до трубопроводу може змінитися. Простіше кажучи, Москві у Грузії потрібен не Лукашенко, — не вирішивши проблему з територіальною цілісністю Грузії, Росія там ніколи ніякого Лукашенка не отримає, — а грузинський аналог Ільхама Алієва. Тобто людина, з якою можна домовлятися за російськими правилами існування на ринку, не побоюючись, що завтра виклад розмови або навіть її магнітофонний запис ляже на столи Джорджа Буша і Кондолізи Райс.

Отже, єдине, чого могла домогтися Москва своїми бомбардуваннями, — посіяти невпевненість у стабільності інвестицій у Грузію. Як, власне, і в стабільності власного ринку, адже, побачивши, як на очах погіршуються відносини Росії і Заходу, чимало великих західних інвесторів можуть серйозно замислитися про доцільність діяльності на російському ринку. Але і це все чиста теорія. У нормальному світі — так, подібні міркування вплинули б на ринок. Але в Грузії і до війни нічого в економіці не могло відбуватися без схвалення президента або представників його клану. Як, утім, і в Росії. Клановість і корумпованість в економіці страшніші за війну: брати участь у такому ринку погоджуються або гіганти, готові на неминучі втрати, або пройдисвіти, налаштовані на миттєву вигоду й вивезення капіталу, або родичі. Але це вже окрема категорія товаришів.

Назвати такий процес нормальним економічним розвитком не візьметься ніхто. У Росії приваблюють шалені гроші — за прихильності влади тут можна отримати швидкий доступ до їх заробляння, тому ніхто з російського ринку не піде, навіть якщо в голосі Джорджа Буша з’являться сталеві нотки. У Грузії грошей трохи менше, зате можливостей домовитися з владою більше — вона не така герметична, як російська, і є надія, що на неї у разі потреби можна вплинути через американське посольство. Про те, як може допомогти своєму бізнесу західна політична еліта, розповідати не потрібно — російський президент Дмитро Медведєв просто посміявся над британським прем’єром Гордоном Брауном, коли той спробував звернути його увагу на свавілля навколо ТНК-ВР. І саме у дні російських перемог на Кавказі стало відомо, що голові цієї компанії Роберту Дадлі, який був змушений покинути Москву і повернутися на батьківщину, заборонили працювати в Росії — так би мовити, перемагаємо на всіх фронтах, і ніякі Буш із Брауном нас не зупинять. Далі салют і констатація факту, що все це не економіка, а так, розподіл ресурсів серед своїх і тих, хто домовився.

Війна не може цьому перешкодити. Цифри падіння і зльоту російських чи грузинських акцій — лише віртуальність: це не ті біржі й не ті можливості купити і продати акції, що у позарадянському світі. Тому, хай там як це дивно чути, страшною є не сама війна, а економічна атмосфера в державах, які воюють, — там, де влада маніпулює бізнесом, бізнес купує політиків і всі разом глузують із населення, війна стає неминучим засобом захисту правлячих кіл, продовженням маніпуляцій, не більше. Ми будемо убезпечені від воєн і внутрішніх конфліктів тільки тоді, коли з’явиться економічно активне суспільство, а доти доведеться з тривогою очікувати новин.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар