Архіваріус

За що боролись

Наталія ВОЛОДЧЕНКО, Наталія ГАМОЛЯ

Періоди міжвладдя в історії української держави трапляються частіше, ніж в історіях інших країн. Ситуацію, що склалася в Україні впродовж останніх кількох місяців, на українських землях переживали кілька разів.

«Україна, під оглядом простору рівна королівству, плодовита й щедро вивінувана природою країна, межова стіна поміж культурною Європою й некультурною Азією, кочовище й входова брама для стільки азійських орд, мандруючих в Європу,вже тим самим заслуговує на більшу увагу».

Йоган Хрістіян Енгель (1770-1814), з передмови до «Історії України й українських козаків, як теж Галичини й Володимирії», що вийшла в Галлє 1796 року

Міжвладдя — період ризику для держави. Особливо для України — саме в часи невизначеності влади щоразу Українська держава і її громадяни програвали. Наша державність стояла на плечах сильних особистостей: Володимира Великого і його сина Ярослава Мудрого, короля Данила Галицького, гетьманів Богдана Хмельницького і Петра Дорошенка. Однак жоден з послідовників цих славних державних мужів не спромігся підхопити естафету й виграти в політичних перегонах з державами-сусідами, і східними, і західними. Щоразу боротьба за місце політичного лідера призводила до державного краху, чим уміло користувалися сусіди. Контракти спробували зробити невеличкий екскурс у часи, коли пресування української державності призводило до гибелі молодої країни чи могутньої держави.

Король Данило Галицький, Галицько-Волинське королівство

Славетна Русь

Князя Київської Русі Ярослава прозвали Мудрим ще за часів його правління (1015-1054). Відвоювавши київський престол у Святополка, він зумів зібрати всю батьківщину у своїх руках, зміцнивши державні кордони. Внутрішня політика Ярослава теж виявилася значущою на довгі століття: він дбав про поширення християнської віри, освіти, впорядкував управу і суд, закон і права, за його князювання виходить перша збірка законів «Руська Правда». Київська Русь за Ярослава Мудрого стала сильною європейською державою. Однак остання воля князя виявилася не такою мудрою, як його князювання. Та разом з великою могутньою державою у спадок своїм синам він передав таке ж нерозуміння сутності державної сили, яким керувався замолоду. Свою державу він розділив поміж своїх синів, наказуючи не зводити такої бучі, як він зі своїми братами після смерті свого батька. Молодий князь новгородської землі, він противився слухатися свого батька Володимира, київського князя, і сплачувати йому податок до державної казни, а після смерті батька воював з братами за престол.

Так само стали ділити владу після смерті Ярослава Мудрого. Виступати проти київського князя стали і бояри, що підтримували князів своєї землі. Роздроблена Русь стала легкою здобиччю для нападників-кочівників, та й самі удільні князі не гребували їхньою допомогою у міжусобних розборах. Київський престол потроху втрачав свою столичну принадність. На території колись могутньої держави царювала анархія. Відтоді жодному київському князю не вдалося зібрати воєдино державу. Хитро скористалися ситуацією суздальські князі, що намагалися стати найвпливовішими на Русі.

З часом найвпливовішим серед руських князівств на заході стало Галицьке, на престолі якого були Ярославові онуки. Щоправда, і тут не обходилося без заворушень — проти князів виступали бояри, що мали чималу силу і часто користувалися підтримкою народу. З цього скористався волинський князь Роман (1170-1205), що захопив галицький престол після смерті князя Ярослава Осмосмисла (1153-1187), сина Володимирка, онука Ярослава Мудрого. Ярославу вдалося відродити Галицьку державу і заволодіти київським престолом. Входило це і в плани Романа, який зумів утримати владу й утвердити статус держави Галицько-Волинського князівства. Проте 1205 року він загинув у бою з поляками. І знову держава опинилася в очікуванні владної руки: Романові малі сини не могли керувати державою, тому їхня мати просила про опікунство князівства угорського короля. Держава розпадалася, почалася смута. Протягом 32 років галицький престол переходив від одного князя до іншого: від галицьких до чернігівських, потім до смоленських і навіть до угорських королевичів. «Князював» навіть боярин Володислав Кормиличич (1212-1213).

А землі руські потерпали від татар, напади яких, здавалося, зведуть державу, точніше те, що залишилося від неї, нанівець. Без князів, наприклад, залишилися землі Київська, Чернігівська, Переяславська. Після Батиєвого походу на Русь (1238 р.) на ноги стали хіба що Галицьке й Волинське князівства. 1238 року Данило Галицький утвердився на престолі й реанімував єдину Галицько-Волинську державу, посадивши на Волині брата Василька. Однак продертися крізь хитромудрі політичні інтриги татар їм не вдалося. Спочатку довелося присягнути на вірність ворогам. Потім Данило довго шукав союзників серед сусідів для боротьби з татарами, щоб визволити з-під ярма не лише західні землі, а й Київщину і об’єднати Русь. 1240 року йому вдалося зайняти Київ. Однак плани свої князь не здійснив. Не набагато пережив свого брата Василько. Після їх смерті Галицько-Волинська держава проіснувала ще майже століття. Вона була ласим шматком для Литви, Польщі й Угорщини. 1349 року, вступивши у змову з татарами, польський князь Казимир захопив Галичину і частину Волині.

Гетьман України Богдан Хмельницький

Історична невизначеність

У ХVІІ ст. в Україні піднявся визвольний рух — козацькі загони, підтримувані народом, намагалися скинути ярмо польської шляхти. До того ж сам народ все більше ділився на католиків і православних. На початку ХVІІ ст. зміцнилася гетьманська влада, а козацтво стало впливовою соціально-політичною силою. У лютому 1648 року повсталі козаки захопили Запорозьку Січ і проголосили гетьманом Богдана Хмельницького. Ця подія поклала початок кривавій національно-визвольній війні, яка тривала до середини 70-х років XVII ст. У цій війні на боці різних сторін взяли участь Кримське ханство, Росія, Швеція, Трансільванія, Оттоманська імперія, Молдова та інші держави, а також найманці з різних європейських країн — багатьом видавався ласим український пиріг. Самі ж українці прагнули власної держави. Справжнім ватажком боротьби, а згодом і політичним лідером став Богдан Хмельницький. Перемоги козаків, очолюваних гетьманом, під Жовтими Водами та Корсунем (1648 р.), Зборовом (1649 р.) перекреслила поразка під Берестечком (1651 р.), коли український гетьман був змушений укласти з польською короною договір, що передбачав обмежену автономію України-Гетьманщини. До 1654 року Богдан Хмельницький шаблею боронив кордони своєї хиткої держави, яку, втім, визнавали європейські двори, а сусіди намагалися викрутити мінливу політичну ситуацію на свою користь. Український пиріг ділили Польща і Росія, не проти були поласувати й турки. У березні 1654 року через нестачу власних сил та мінливість зовнішньополітичної ситуації Богдан Хмельницький уклав конфедеративний союз із Росією в Переяславі, за яким передбачалося збереження гетьманської влади, права на самостійні зовнішні відносини та встановлювався козацький реєстр у 60 тис. осіб. Однак не всі гетьмани пристали на цю угоду, вбачаючи небезпеку в такому союзі. І справді, Переяславська угода відзначалася двозначністю та суперечливістю. Не розкриваючи своїх справжніх намірів, обидві сторони говорили не те, що думали, і робили не те, чого бажали. З боку російського царя ця угода була виявом ласки до козаків. Козаки ж розглядали її як угоду між царем і його новим суб’єктом.

Богдан Хмельницький зумів добитися міжнародного визнання козацької держави. Та утримати державний статус після його смерті виявилося важким завданням. Період, коли точилася боротьба за булаву українського гетьмана, в історії отримав назву Руїни. Наступником Богдана став його син Юрій, якого вже через місяць змінив польський ставленик Іван Виговський. Україна опинилася в російсько-польських лещатах. І вашим і нашим служив наступний гетьман Павло Тетеря, який, вирішуючи питання власної політичної орієнтації, на два місяці лишив український край практично без влади. Недовго барилися й у Москві. На наступних виборах гетьмана, що позначилися в історії «Чорною радою» — буцімто правом вибору скористалися не лише старшина, а й козацька чернь, після вдалої передвиборчої кампанії володарем гетьманської булави став промосковський кандидат Іван Брюховецький (1663 р.). Художньо-документальну версію цієї перемоги подав Пантелеймон Куліш у романі «Чорна рада». Україна виявилася поділеною на Право- і Лівобережну. Анархія Руїни не давала можливості встановити цілковитий контроль над Україною ні російській, ні польській стороні. Об’єднати Україну на деякий час вдалося лише гетьману Петру Дорошенку, який, піднявши на Правобережній Україні повстання проти польської корони, мав підтримку і на Лівобережжі.

Гетьман України Петро Дорошенко

Однак послаблена гетьманщина потребувала більших перемог, а ще краще — нового, сильного лідера. Виходячи з переяславських «Статей Богдана Хмельницького», Росія з кожночасним українським гетьманом підписувала окрему конституційну умову, кожний черговий договір був ослабленням попереднього. На Лівобережжі поступово впроваджувалися нові порядки: українським купцям суворо заборонялося вивозити з України і продавати в Росії горілку й тютюн, оскільки цим завдавалася шкода царській монополії на їх продаж у Росії; заборонявся також продаж хліба на Правобережжі й татарам. Було намічено скласти перелік усіх козаків, міщан і поселян з означенням їхніх земельних володінь. З більшою впевненістю діяв російський цар після підпорядкування Київського митрополита Московському патріархові — Москва отримала контроль над двома головними центрами влади в Україні (1686 р.). Восени 1676 року гетьманську владу було повністю скасовано на Правобережжі. Після укладення Вічного миру 1686 року між Польщею та Росією, що санкціонував поділ України, пропольських гетьманів вже не було, а утворена Лівобережна гетьманщина перетворилося на домен Росії, яка репресивним шляхом упродовж століття скасувала козацтво.

Президент УНР Михайло Грушевський

Умовна держава

Приймаючи Переяславську угоду, українське козацтво фактично присягнуло на вірність російському цареві. Розмірковуючи над подальшими історичними подіями, логічно припустити, що коли цар Микола ІІ відрікся від престолу, українські політичні сили дістали можливість заявити про незалежність України, бо оскільки немає царя — немає й угоди. Однак події лютого — жовтня 1917 року складалися інакше.

Повалення монархії привело до створення в Києві Центральної Ради (ЦР), яку очолив Михайло Грушевський. Перший український уряд ставив на меті сформувати Українську державу. Однак забарився з рішучими діями. Водночас на території України діяв російський Тимчасовий Уряд — двовладдя загострило ситуацію. Замість того щоб починати самостійну політику, ЦР вичікувала, поки Тимчасовий уряд затвердить її повноваження. Однак їй було відмовлено у наданні Україні статусу автономії і права ведення міжнародних переговорів, про що заявила ЦР у І Універсалі.

Утім, вичікував і російський уряд — нових законів і алгоритмів влади, а тим часом в імперії формувалися нові політичні сили. Вичікування завершилося державним переворотом більшовиків у жовтні 1917 року, після якого, однак, становище ЦР суттєво не змінилося. У ІІІ Універсалі вона проголошує Українську Народну Республіку.

У грудні 1917 проходять вибори до Установчого зібрання, перемогу на яких отримали соціалісти, однак захопити владу у свої руки більшовикам тоді не вдалося. Того самого 1917-го в Харкові проголосили Українську Соціалістичну Республіку і заявили про створення Українського радянського уряду. Кульмінацією протистояння Центральної Ради і Ради Народних Комісарів став бій під Крутами (січень 1918 р.), який фактично став кінцем ЦР, хоча формально вона продовжувала існувати. У квітні 1918-го на засіданні ЦР ухвалено демократичний проект конституції й проголошено першим президентом України М. Грушевського. Того самого дня сталася ще одна подія — на конгресі хліборобів одноголосно обрано гетьманом України П. Скоропадського. Замість влади соціалістичної демократії, яку уособлювала ЦР, з проголошенням гетьмана встановлювалася монархія. Однак жодний з цих органів влади не мав самостійних повноважень — Україна опинилася в австро-німецькій окупації.

З 1919 року на території України розгорнулася політична вистава на кілька дій. Жодна країна не пережила такої всеохопної анархії й запеклої громадянської боротьби, такого остаточного розвалу влади, яких у цей час зазнала Україна. Шість різних армій діяли на її території: українська, більшовицька, біла, Антанти, польська, анархістська. Влада мінялася по кілька разів: Петлюра, Махно, Денікін, більшовики. На Сході то з’являлися, то зникали республіки різних формацій під проводом лідерів ВКП(б), на Заході, в більш демократичній Австрії, новоутворена ЗУНР мріяла про злиття воєдино українських державоутворень. Сподівання жодного з політичних лідерів на іноземну підтримку не виправдалися — автономію України відновити не вдалося. Нарешті владу в Україні було встановлено — 1921 року проголошено Українську Радянську Соціалістичну Республіку, що стала однією зі складових Союзу Радянських Соціалістичних Республік (30 грудня 1922 р.), незалежних держав нової політичної формації.

Обговорити на форумi

На початок

Версія для друку		Відправити поштою
Оцiнити статтю		Ваш коментар