Національний характер змінюється, але дуже повільно

Українці продовжують дивитися на себе крізь призму радянської пропаганди

Один з колишніх керівників військової розвідки США у своїй книжці «Стратегічна розвідка» пише, що розвідник часом має розрізняти національний характер народу і тієї групи, яка наразі впливає на прийняття рішень у країні. Опитавши безліч експертів і користуючись порадою військового, «Контракти» дійшли висновку, що українці умовно поділені на дві групи: ті, на свідомість яких радянська влада вплинула кардинально, і ті, хто зумів себе від такого впливу більше або менше вберегти, зберігши національні почуття.

Позитивні риси залишилися поза увагою

У дискусії, яка точиться навколо українського національного характеру, часто можна почути, що головні вади українців описано в наших приказках: «Де два українці, там три гетьмани», «У мене корова здохла, то нехай і в сусіда здохне». Саме цими уявленнями про нас керуються і найближчі сусіди — росіяни і значна частина так званої «української» інтелігенції. Як вважає Михайло Погребинський, уявлення дружніх слов’янських народів один про одного складалася «... завдяки спілкуванню. Оскільки українці в більшості були вихідці із села, а росіяни — міськими жителями, то при зіткненні сільського і міського світоглядів виникли такі уявлення». Дещо іншої думки дотримується Ліна Костенко. У своїй лекції перед студентами Києво-Могилянської академії, яку потім було видано окремою брошурою, вона сказала: «Кожна нація має свої недоліки. Та якщо увага росіян сфокусована на їхніх позитивних рисах, то увага українців — на рисах негативних... Нам не відмовляли у військовій звитязі, але відразу навішували стереотип про трьох гетьманів». З нею солідарна Ольга Герасим`юк: «Якщо довго когось називати свинею, так він і зарохкає».

Українців насправді... не існує

Найпоширенішим стереотипом про українців у радянські часи була думка, що їх, тобто нас, не існує взагалі, отже, український національний характер нічим не відрізняється від російського. «За «совка» в Росії українців не вважали окремим народом, — говорить один київський бізнесмен, який має родичів у російській глибинці, — лише трохи заздрили кращому життю. Тепер там усі, з ким мені довелося спілкуватися, ображаються на нас за якусь «зраду» і «продажність» Заходу і НАТО»

Похідною від цього стереотипу можна вважати думку, що українська мова — мова штучна. Такі думки і досі висловлюють лідери Партії славянского єдінства, але серйозно їх ніхто вже не сприймає, навіть у східних регіонах.

«Висока» культура українцям недоступна

Ще одним радянським стереотипом стосовно українців була аксіома про те, що українська культура — це культура сільська, і, відповідно, українці люди малокультурні і вайлуваті. Селюки, одне слово. «Цей стереотип, — каже народний депутат України, колишній політв`язень Микола Кульчинський, — свого часу спростувала хвиля українського відродження у 20-х роках минулого століття. Національна революція дала такий потужний вибух української культури, що радянська влада змогла впоратися з нею тільки репресіями». На його думку, останні десять років цей стереотип зберігається, і державне телебачення, зокрема УТ-1, через свою непрофесійність робить усе, щоб він зберігався і надалі.

Ненажера Пацюк — наш ідеал

«При Союзі образ українця подавався як такого собі дуже милого, хитруватого, доброго салоїда. У радянському кінематографі це завжди такий собі злодійкуватий і розбитний старшина. Під кінець його або вбивали, або він виявлявся зрадником», — згадує ведуча каналу «1+1» Ольга Герасим`юк.

І тоді, і зараз ходили і ходять анекдоти про українців, сало і галушки. Особливо культивувався образ Пацюка з «Ночі перед Різдвом» Гоголя, якому вареники самі летіли в рота. На Полтавщині, батьківщині Гоголя, в роки застою образ цього ситого, лінивого, огидно товстого хохла висів буквально на кожному стовпі. За словами одного з фахівців з проведення пропагандистських акцій, який не захотів світитися, таким чином нав`язували думку про пасивність і безвольність. Справді, чого-чого, а апатії вистачало.

«Під час мітингів 1989 — 90-х років українці піднялися духом, почали собою гордитися, в нас були великі сподівання. Але вони не виправдалися. Їх задушила бюрократія, люди розчарувалися. Тому нація сьогодні присіла. Вона накопичує сили», — говорить Микола Кульчинський. З ним і погоджується, і не погоджується політолог Михайло Погребинський: «Сьогодні особливо серед молодшого покоління ділових людей вже чітко проявляється тенденція до активного ведення бізнесу, до орієнтації тільки на власні сили».

Важко стверджувати, що Павло Лазаренко чи Юлія Тимошенко, чи Потебенько, чи київський мер Омельченко, чи унсовці, які сидять в ізоляторі СБУ, гурт «Самостійна Україна», який захопив офіс КПУ чи брати Клички — люди безініціативні і пасивні. Проте образ козака з великим черевом, якому в рот летять вареники, і досі домінує у самоідентифікації українців. Хто не вірить — радимо піти на Андріївський узвіз і порахувати, скільки у різних варіаціях цей ненаситний козак трапляється в сувенірах «національного» стилю.

«Моя хата» скоро перестане бути «скраю»?

На особливу увагу заслуговує штамп «Моя хата скраю». «В українців занадто багато здорового глузду. Тому вони і сидять збоку, бо бачать усі небезпеки», — говорить Дмитро Корчинський. Очевидно, дається взнаки надто розвинена уява. «Англійці повністю позбавлені уяви. Тому англійські солдати не можуть уявити себе переможеними, тому вони йдуть і перемагають там, де це здавалося б неможливим», — пише згаданий на початку американець. Опитані «Контрактами» експерти пояснюють український «надлишок здорового глузду» століттями окупації, коли головним завданням було вижити.

Проте останнім часом навіть ця фундаментальна риса зазнає змін: «Коли ми створили церковну громаду, у нас був тільки напіврозвалений будинок. Тепер люди збудували церкву. За свої гроші! Це при тому, що донедавна в цьому селі ніхто ні зарплати, ні пенсії не отримував. Люди працювали безкоштовно, приносили хто що міг», — каже отець Української православної церкви Київського патріархату Григорій Кислий з Полтавщини. Іншим фактом, який вказує на початок змін у ментальності, є справа Гонгадзе. Це не перше вбивство журналіста за останні роки, але вперше журналісти зробили спробу покинути свої «хати», які скраю, і виявили солідарність.

Роман КУЛЬЧИНСЬКИЙ