Один у політиці не воїн

Щоб не стати політичними аутсайдерами, вітчизняні діячі збиваються в потужні партії

Гучні міжнародні скандали, що послаблюють позиції Президента, неминуче призведуть до перетасування політичних сил. Питання, до якої сторони пристати, обмірковує зараз не один політик. Однак опозиція і влада надто щільно пов’язані, щоб існувати окремо. І Мороз, і Тимошенко, і Симоненко, і Ющенко, і лідери більш-менш знаних опозиційних партій (той самий Матвієнко) побували біля державного керма.

Іншого шляху, ніж через владу, для розкручування опозиційного іміджу та побудови міцного фінансового фундаменту в Україні поки що немає. І навпаки. Проте час, коли один-у-полі-воїн, уже минув. Якщо хочеш бути успішним, грай у командну гру.

«Из князи — в грязи»

Прихильність фортуни, історичний момент, вміння ризикувати — ці якості зіграли вирішальну роль у поверненні вчорашніх аутсайдерів до великої політики. Чи розраховував мудрий Кравчук на друге воскресіння екс-прем’єра Кучми? Хто міг передбачити, що віце-прем’єр з ПЕК Юлія Тимошенко сколотить потужну антипрезидентську коаліцію? Нерішучий Ющенко спромігся повернутися у велику політику як найреальніший претендент на президентство. Вигнання з керівного поста в парламенті Віктор Медведчук конвертував у посаду голови АП.

Водночас у першому політичному дивізіоні вистачає і невдах. Не має шансів підвестися на першу сходинку влади колишній генерал КДБ Євген Марчук, який радо проміняв ігри в опозиційність на тепле крісло секретаря Ради національної безпеки та оборони України. Невдачею, тимчасовим вигнанням та другорядними ролями обернулося прем’єрство для Юхима Зв’ягільського. Тепер у кулуарах Верховної Ради він відкидає кар’єрні плани та називає найбільшою політичною помилкою згоду посісти посаду в. о. прем’єра у неєврейській державі: мовляв, такий крок заздалегідь приречений на невдачу.

Піар-ігри на межі фолу поставили хрест на кар’єрі заступника спікера Верховної Ради Володимира Гриньова — пам’ятаєте такого? Відмовившись від депутатства у Верховній Раді зразка 1993 року (мовляв, цей орган себе дискредитував), він програв вибори. Блок, лідером якого він був, розвалився. Називався цей блок... «НУ» («Нова Україна»). Два роки тому, коли «Контракти» брали у Гриньова коментар про буремний 1991 рік, навіть довелося спеціально зазначати його тодішню посаду — віце-президент у справах роботи з регіональними структурами Міжрегiональної академії управління персоналом.

На останніх виборах екс-віце-спікер пробував себе у деркачівському «Центрі» — пригадуєте таку партію? — але в пам’яті поколінь він залишився «маргінальним політиком» («Форум»). Подібна історія сталася з Олександром Ткаченком. Метушня між Морозом і Марчуком призвела до втрати електоральної симпатії до колишнього Голови Верховної Ради. У його здоровому глузді досі сумніваються не тільки опоненти, а й традиційний сільський електорат, тож колишній лідер Селянської партії зараз обмежився скромним восьмим місцем у списку КПУ.

Не зміг створити команду і почати самостійну гру в опозиції Володимир Лановий, який посiв четверте місце на президентських виборах 1994 року. Геніальний крок Кучми — запрошення сильного суперника в АП радником — знецінив цю політичну постать. Ланового, який пропрацював за кількох урядів представником Президента в Кабміні, звільнили у травні 2002 року. Зараз колишній претендент на президентське крісло є керівником організації під назвою Центр ринкових реформ. «Контракти» мають інформацію, нібито Лановий може змінити Геннадія Удовенка на посаді голови НРУ, повернувшись таким чином до публічної політики. Усе залежить від того, наскільки «політично живий» нині Рух. Єдиний виняток з довгої черги політичних аутсайдерів — Леонід Кравчук.

Хоч він і не виборов другий термін президентства, його поразка обернулася історичною перемогою. Кравчук залишився в українській історії вже завдяки тому, що вчасно пішов, не тримаючись за владу до останнього. Однак це — швидше виняток, який підтверджує правило. Приміром, Ігор Мітюков, який чотири роки безамбітно тягнув лямку міністра фінансів і майже півтора року тому без протестів передав її Ігореві Юшку, до останнього часу був всього-на-всього президентом Української національної іпотечної асоціації (хоча в Україні досі немає навіть закону про іпотеку). А віднедавна Мітюков працює... послом у Великій Британії.

Колишні лідери — на других ролях

Інтриги, конкуренція, боротьба за владу популярні не тільки в державних органах, а й в антивладних колах. Якщо постаті другого президентського ешелону залежні від першої особи, то опозиціонери, крім внутрішньої конкуренції, змушені витримувати ще й зовнішній тиск.

Навряд чи зможуть претендувати на роль загальнонаціональних лідерів Левко Лук’яненко чи Степан Хмара, — причина не тільки в заздрощах однодумців, а й у піар-технологіях. Загін КПУ не помітив втрати одного з найрадикальніших комуністів Мойсеєнка, який претендував на перші ролі в партії. Його зірка зійшла напередодні виборів, коли він у ролі лідера Комуністичної партії робітників і селян (КПРС) очолював колони бравих молодиків у формі радянських морських піхотинців. Тепер схоже, що ця зоря закотилася. Та сама доля, вочевидь, чекає і на КПРС.

Натомість Йосипу Вінському, одній з найближчих до Мороза фігур, вчасно нагадали його місце товариші по партії, і останнє місце роботи Вінського — скромний секретар на... антикучмівському «Народному трибуналі», не рахуючи, звичайно, посади першого секретаря політради СПУ. А відомий своїми антипрезидентськими настроями Олександр Єльяшкевич так і не ввійшов до жодного партійного списку опозиції, і, як наслідок, отримав... політичний притулок у США. Задля справедливості треба наголосити, що опозиціонери все ж таки мають більший люфт для маневру, ніж однодумці Кучми, — отаманів там багато...

В оточенні Президента небезпечно зазіхати на перше крісло. Однак шляхом справжнього майстра інтриг є бої за посаду «другого плану», де визначальну роль грає інтуїція. У списку поранених у цих боях — небезталанний Дмитро Табачник, який почав iз посади голови АП, а зараз обмежується політичними рухами в рамках дніпропетровського «фінансово-промислового угруповання», та обережний Володимир Горбулін, який, номінально залишаючись лідером «Демсоюзу», так і не став ані прем’єром 2001 року, ані лідером впливової політичної сили 2002 року.

Наразі демонструють успішність Сергій Тiгiпко, екс-віце-прем’єр і міністр економіки, та колишній голова АП, нині спікер Володимир Литвин. Кількість номенклатурників без амбіцій у засмальцьованій державній колоді, здається, незмінна. Найпоказовіший приклад — Василь Дурдинець, який свого часу навіть спiзнав смак віце-прем’єрського хліба. Ідуть президенти, прем’єри, лідери опозиції, а він і досі скромним міністром залишається в уряді попри чутки про його грядуще рокірування на дипломатичне поле. Тобто українська політика — щось на зразок макітри з варениками: чи ти внизу, чи вгорі, все одно — в маслі.

Щоб не втрапити в ар’єргард, збирай команду

Близькість до влади не сприяє виживанню партій. Президент боїться їх як погано контрольований політичний чинник, заявив у коментарі «Контрактам» Анатолій Матвієнко. Драма «партії влади» НДП, яка мала фракцію у Верховній Раді чисельністю близько ста осіб і претендувала на посаду Президента — показова.

Радикальний ресурс УНА-УНСО, КУН, Рухів вичерпано. Суспільство сприймає їх як обслуговуючий персонал інших політичних сил. Першим опозиційним політиком, який зрозумів, що від влади, крім неприємностей, чекати нічого була Тимошенко. Її успіхи, найімовірніше, пояснюються її крайнім радикалізмом.

Балансування приносить менше успіху і може розчарувати суспільства. Драма Ющенка полягає у спробі дати відповідь не в чорно-білому кольорі, як звикло суспільство, а в напівтонах. Тим часом багато виборців не мають охоти з’ясовувати деталі, вважають його однодумці. А сила Ющенка — у спробі побудувати партію європейського штибу: з ідеологією, розподілом ролей, регіональними структурами.

На відміну від 90-х, коли партії будувалися на зразок КПРС для обслуговування лідера-генсека з вузьким колом політбюро, нинішні намагаються об’єднати якомога більше однодумців: навколо Ющенка і Тимошенко згуртувалися немало яскравих політичних зірок, демонструючи спроби командної гри, до якої не звикли в Україні. Чи стане це запорукою протистояння політичному аутсайдерству, покаже час.

Світлана СТЕПАНЕНКО
Малюнок Iгоря ЛУК’ЯНЧЕНКА