Заповідник як невільна економічна зона

У плавнях дельти Дунаю перетнулися бізнесові інтереси вилківських підприємців, адміністрації заповідника і Мінтранспорту

Місто Вилкове на Одещині, звідки недавно повернувся кореспондент «Контрактів», — не лише українська Венеція, що стоїть на берегах кількох каналів-проток дунайської дельти. Віднедавна це ще й єдине в Україні місто, затиснуте між іноземною територією і заповідником.

Останній, здобувши монополію на використання місцевих природних ресурсів, встановив контроль над традиційними сферами інтересів вилківських підприємців — рибальством, заготівлею очерету, до яких додався ще й туризм. Розвитку конфлікту між вилківськими підприємцями та адміністрацією заповідника посприяли і плани Мінтрансу відновити повноцінне судноплавство через українську ділянку дельти Дунаю.

Єдиний годувальник Вилкового — Дунай

Своєрідної екзотики Вилковому надають не тільки численні дунайські рукави, що протікають містом, та корінні мешканці — російськомовні старовіри-липовани. Досить екзотично для більшості українців виглядає й спеціалізація місцевого малого й середнього бізнесу — рибальство, заготівля очерету, водяного горіха, а віднедавна і туризм.

Часто-густо в сіті рибалок з дельти Дунаю потрапляє не звичайна риба, а делікатеси — дунайський оселедець та осетрові. За радянських часів у місті було збудовано рибзавод, який спеціалізувався на оселедці особливого посолу, що надходив винятково до партноменклатурних спецїдалень та до московських і ленінградських магазинів «Океан». Нині рибзавод зупинився, але делікатесний оселедець солять у домашніх умовах. Зараз, узимку, кілограм засоленого дунайського оселедця у Вилковому коштує 20 грн. Свіжий оселедець масово з’являється на ринку в путину, яка триває з березня до червня, і коштує тоді 4,5 грн/кг.

Його виловом займаються до десятка приватних підприємств, що виникли на уламках реформованого три роки тому риболовецького КСП і отримали ліцензію у Держрибгоспу. Фірми мають по десятку—два човнів, на кожному з яких працює по двоє рибалок. Разом з ними виходять на промисел близько трьох сотень індивідуалів. Разом вони наловлюють, за офіційними даними, 250 т оселедця на рік.

Однак в останні роки, як зазначає директор Дунайського біосферного заповідника Олександр Волошкевич, риби поменшало, а рибалок побільшало. За даними міськради, у Вилковому найвищий офіційний рівень безробіття серед міст Одеської області — близько 80%. Рибзавод і завод пресових вузлів зупинилися, судноремонтний скоротив штати втричі, а порт Усть-Дунайськ — уп’ятеро. У цій ситуації в дельту вийшли навіть ті, хто ще 10 років тому рибалив хіба для задоволення. Відповідно й виловлюють, за оцінками заповідника, не 250 і навіть не 500 тонн, які в кращі часи добував рибколгосп, а всі 800 тонн.

А хто не вміє рибалити — той перепродує гуртовим покупцям придбаний у рибалок оселедець, заробляючи на кілограмі десь по півгривні. За словами радника міського голови з питань екології Василя Прокопенка, займається таким бізнесом у місті кожен третій дорослий з 10-тисячного населення міста. У Вилковому працює й півдесятка турфірм, причому всі вони спеціалізуються на прийомі туристів. Свого часу саме у Вилковому виник один з перших ще в УРСР туристичних кооперативів. Українська Венеція щороку приваблює тисячі мандрівників.

Іноземцям, яких серед відвідувачів Вилкового наразі небагато, кортить побувати на офіційно встановленому місці впадання великої європейської річки в Чорне море, що теж на українській ділянці дельти Дунаю. Недавно в дельті Дунаю з’явився ще один напрям туризму — мисливський. Кожен турист за кількагодинну екскурсію платить до 50 грн, а за кількаденний тур — 100—175 грн/день.

Заповідник — і міліція, і податкова

Та є у Вилковому й інша специфіка, що в останні роки особливо дошкуляє місцевим підприємцям, і не тільки. 1998 р. Указом Президента територію заповідника розширено більш як утричі (до 46,4 тис. га), а всі 14 тис. га, де був заповідник «Дунайські плавні», стали зоною суворої охорони, там забороняється будь-яка господарська діяльність. Сам заповідник став називатися Дунайським біосферним, і повновладним господарем на всій території Вилківської міськради, за винятком зони суцільної житлової забудови, стала його адміністрація. І кожен човен, що вийшов за межі міста, або кожного туриста, який забрів у плавні, працівники заповідника мають право зупинити, обшукати, вилучити знайдену рибу і знаряддя лову, випровадити геть і навіть оштрафувати.

До 1998 р., коли заповіднику належало лише чверть території української ділянки дельти і розміщувався він майже за 10 км від міста, місцевий рибний і туристичний бізнес мав достатньо території для розвитку і мирно співіснував із заповідником. Однак, коли біосферний заповідник поширився на 80% української частини дельти, чимало вилківських підприємців потрапили в залежність від нього. Річ у тім, що саме заповідник видає (звісно, не безплатно) квоти на вилов риби і впускає (теж за певну плату) на свою територію туристів. Таким чином, за словами місцевих мешканців, адміністрація заповідника підмінила собою на території Вилківської міськради і рибінспекцію, і міліцію, і податкову.

На думку вилківців, у такий спосіб адміністрація заповідника відстоює радше не збереження природи, а власну монополію на використання природно-рекреаційних ресурсів дельти. «Найперший браконьєр — єгер», — заявляють вилківські з діда-прадіда рибалки. І цьому важко не повірити, надто почувши, що водій морського порту, чий посадовий оклад удвічі вищий за єгерський, перейшов на роботу в заповідник. Адміністрація заповідника активно захоплює й місцевий туристичний ринок. Отримавши ліцензію на здійснення туристичної діяльності, заповідник встановив партнерські стосунки ще з двома вилківськими турфірмами. Зате інші фірми, що раніше організовували тури до дунайської дельти, тепер виштовхують з ринку: їхніх туристів просто не пускають у заповідник.

А таке споконвічне заняття як заготівля очерету, адміністрація заповідника надійно монополізувала. Щоправда, заповідник і відродив цю галузь 1996 р. Тоді під час поїздки до Голландії керівництво заповідника помітило, що для облаштування дахів будівель у «старосвітському стилі» (шинків, ресторанчиків, бунгало) використовують очерет.

Для його заготівлі, а офіційно — розчищення акваторій, адміністрація заповідника швидко знайшла наукове обгрунтування, і тепер у сезон наймає майже 1000 місцевих мешканців, а недавно, за словами вилківців, завезла на острови першу «збиральну техніку» — переобладнану сінокосарку. Деталей бізнесу на очереті заповідник не розкриває, але відомо, що рубачеві за сніп платять 1,5 грн. Ще 25 коп. становить чистий прибуток заповідника, а 1 грн — прибуток одеських фірм, які перепродують очерет безпосереднім покупцям з Голландії та Німеччини.

Розгорнути таку широку бізнесову діяльність заповідника допоміг грант Світового банку в розмірі $1,5 млн, наданий у 1998—1999 роках і підкріплений бюджетним фінансуванням на суму 300 тис. грн. Заповідник побудував зокрема адміністративний комплекс із 14 готельними номерами, що наразі надає єдиний у Вилковому пристойний нічліг.

Мінтрансу, як і вилківцям, заповідник заважає

Радянська влада до Вилкового, як і до Західної України, прийшла лише в середині 40-х років. І, як у Західній Україні, місцеве населення добре зберегло почуття власника і спогади про колишнє майно. Ще указом царя Олександра III всі угіддя в тій частині дельти Дунаю, що тоді належала до Росії, а зараз — до України, було надано в довічне користування мешканцям Вилкового. Тому зараз місцевий люд сприймає віднесення всієї незабудованої території міськради до заповідника як експропріацію їхньої власності.

Наприкінці листопада Вилківська міськрада на своїй позачерговій сесії проголосувала за зменшення суворої заповідної зони з 42% до 8% загальної території заповідника і вилучення в нього акваторій. Однак рішення міськради з юридичного погляду — не більше, ніж декларація волі територіальної громади, адже змінювати межі заповідників може тільки Мінекології. А створення українсько-румунського Дунайського біосферного резервату взагалі зафіксоване двосторонніми міжнародними угодами. Отже, проблеми вилківчан можна вирішити лише на найвищому державному рівні. І на цьому рівні у вилківських підприємців недавно з’явився союзник — Міністерство транспорту. Щойно економічні санкції проти Югославії було знято і судноплавство по Дунаю почало відроджуватися, як постало питання щодо проходження суден Килійським гирлом Дунаю, через територію України.

Річ у тім, що з 1994 р. коштів на розчищення гирла Прорва, через яке ходили судна, забракло, відтак до портів Ізмаїл та Рені можна було дістатися лише через територію Румунії. Підприємливі сусіди швидко зорієнтувалися. Плату за проведення судна від гирла Дунаю до Ізмаїла і назад вони підняли до $10 тис. З відродженням судноплавства по Дунаю в останні роки бізнес пообіцяв ще більші прибутки. Тому Японія надала румунам кредит в $1,5 млрд (!) на поглиблення та облаштування для судноплавства Георгіївського гирла Дунаю.

Відродити судноплавство на Дунаї вирішили й українці. Однак попередні розрахунки показали, що постійно поглиблювати гирло Прорва дорожче, ніж переплачувати румунам за проходження суден. Тоді українські транспортники звернули свою увагу на інше гирло — Новостамбульське або Бистре, яке радянська влада 1957 р. закрила для судноплавства, зарезервувавши його для військових цілей. Вартість цього проекту — не більш як $30 млн, а окупність не перевищуватиме 5 років, адже поглибити треба лише ділянку завдовжки 2 км.

Віднайшовся й інвестор, охочий викласти такі гроші, — державне підприємство «Дельта-Лоцман», яке зараз займається проведенням суден через Дніпро-Бузький лиман до портів Очакова, Миколаїва й Херсона. У разі відновлення судноплавства по всій довжині української ділянки Дунаю на пожвавлення роботи сподіваються й порти Ізмаїла, Рені, а особливо — Усть-Дунайськ, який досі десятою дорогою обходять приватні інвестори, що в інших портах будують потужні перевантажувальні комплекси.

Однак Бистре якраз посередині зони суворої заповідності. Через це адміністрація Дунайського біосферного заповідника настійно пропонує транспортникам прокопати судноплавний канал північніше від Вилкового. Заповідник і НАН України посилаються на висновки, зроблені всесвітньо відомим Інститутом управління внутрішніми водними ресурсами в Голландії, про те, що Бистре після поглиблення буде замулюватися так само інтенсивно, як і Прорва. А представники одеських і київських неурядових організацій, яким свого часу трохи перепало з гранту Світового банку, пікетують Міністерство транспорту і погрожують пошкодити землечерпальну техніку, якщо вона прибуде на Бистре.

Проте якщо прокласти канал там, де пропонує адміністрація заповідника, то він проходитиме якраз поруч зі Стенсівсько-Жебріянськими плавнями. За визнанням авторів проекту Світового банку, це єдина місцевість в українській частині дельти Дунаю, що зберегла свою природоохоронну цінність і є важливою ланкою на шляху міграції і місцем перебування водоплавних птахів. Крім того, прокладення каналу північніше від Вилкового коштуватиме $167 млн і загрожуватиме засоленням усієї дельти та розмиванням островів, зокрема тих, на яких стоїть місто.

Цих фактів адміністрація заповідника не може не знати. Міська влада Вилкового вважає, що адміністрація заповідника спеціально наполягає на цьому варіанті, щоб, оцінивши затрати й екологічну шкоду, транспортники відмовилися від ідеї поглиблення дунайського гирла взагалі. І для такої зацікавленості Дунайський заповідник має всі підстави. Так, уже наступного року очікувалося подальше розширення території Дунайського заповідника. Під нього мають надійти солідні кошти, і не тільки від Світового банку.

За фінансування заповідника взявся Інститут управління внутрішніми водними ресурсами — той самий, який освоює багатомільйонні кошти в сусідній Румунії на поглибленні Георгіївського гирла. Академія наук сподівається отримати фінансування від Світового банку ще для кількох заповідників, а відтак всіляко блокує проект поглиблення гирла Бистрого.

Богдан МАЛИНОВСЬКИЙ, Київ—Вилкове—Київ

---

Фахiвцi

Якщо образять заповідник, Світовий банк грошей не дасть

Олексій СЛЕНЗАК, координатор екологічних проектів Світового банку в Україні:

— З усіх проектів, що на той момент (1994 р.) були представлені, Світовий банк зупинив свій вибір саме на Дунайському через те, що він має дуже велике міжнародне значення. Одним з індикаторів успіху проекту була зміна його статусу з розширенням території. Якщо певні території в дельті Дунаю вилучать із заповідної зони чи змінять статус певних заповідних земель, ми будемо обачнішими, обговорюючи фінансування екологічних проектів з українською стороною.

Воду через гирло Бистре спрямовує сама природа

Юрій ШУЙСЬКИЙ, професор геолого-географічного факультету Одеського університету:

— У 80-х роках почався природний процес перерозподілу руху води і наносів у дунайській дельті. Замулилася Прорва, з якої ще 20 років тому вичерпували 4 млн т грунту щорічно, замулились

Очаківське гирло, Старостамбульське і протоки нижче Бистрого. Натомість рукав Бистрий почав поглиблюватися. І для того, щоб зробити його судноплавним, потрібно вибирати всього по 100—300 тис. т грунту, та й то, я вважаю, лише в перші роки. А потім Бистре буде придатне для судноплавства принаймні 30—35 років.

І ось зненацька у вересні цього року постанова Президії НАН рекомендує прокласти канал вище від Вилкового. Це екологічно найшкідливіший з-поміж дев’яти варіантів прокладення судноплавного шляху.

Фахівців, які можуть об’єктивно порівняти всі запропоновані варіанти, в Україні всього троє, і я їх усіх знаю. Так ось, Академія наук до жодного з них не зверталася. А голландські водні менеджери взагалі не проводили наукових досліджень, лише скористалися фрагментарними даними наших учених. До того ж я побував у 17 країнах і бачив, якого страхіття наробили ті голландці. Так що фахівцями я їх не вважаю.