Моя колишня професія – Дід Мороз

Власник фірми «Вітус» Олег Усик у першій половині 90-х із шуби Діда Мороза успішно скочив до класичного бізнесу

Сьогодні зрозуміло, мов день, що законспірованою формою підприємництва, яка до того ж легально не обкладалася податками, в часи хворої адмінекономіки було «дідоморозівство». Її унікальність полягала в тому, що цей спосіб заробітку дозволяв майже без відриву від основної роботи і популярної нині трудової еміграції на бананово-апельсинові плантації за короткий 10-денний сезон заробити мало не на піврічну зарплату середнього службовця.

Але до такого специфічного виду бізнесу треба було мати ще й хист. У новорічно-різдвяні свята «Контракти» натрапили на львівського підприємця, який 13 років заробляв святковий хліб роллю Діда Мороза.

— Тоді я працював у школі, заочно навчався на історичному факультеті Львівського держуніверситету і одержував 90 карбованців на руки. Матеріальний мотив таких новорічних «халтурок» був очевидним. Але моя роль Діда Мороза не скочувалася до дешевого аматорства. Я пройшов добру театральну школу — закінчив дворічну студію при драматичному театрі ім. Марії Заньковецької. Отримавши середню спеціальну освіту, два роки відіграв на підмостках Луцького драмтеатру і лише тоді зрозумів, що на цій творчій ниві дерево чудес не вродить.

Знаєте, у стародавній Греції акторів вважали майже богами і носили на руках. У стародавньому Римі вони були в гіршому статусі, ніж гладіатори. Нині ставлення до них таке, як у Греції, а живуть вони, як у Римі. Мені ж хотілося кращого. За кожен новорічний ранок чи вечір платили твердих десять карбованців. Якщо ці червінці помножити на кілька щоденних заходів, а потім — на новорічну декаду, то заробити можна було 500(!) карбованців.

— Що було найважчим у професії Діда Мороза? Звісно, крім мішка з подарунками.

— Налаштувати себе на цю роль і відпрацювати на сто відсотків: щоразу — мов уперше. Хоча «дідоморозівство» тоді й кваліфікували як «халтуру», але я будь-яку роботу звик робити або добре, або не брався за неї взагалі. Тож від сценарію, що його писав у бібліотеці, і до гопака з лезгинкою викладався так, щоб не було «рекламацій».

— Чи привозили вас додому з червоним у натурі носом після цього новорічного марафону?

— Намагався пити легкі напої, бо свято — в людей, а в мене зі Снігуронькою — спецзамовлення. Крім того, в Діда Мороза є своя «фізіологічна» специфіка. Він може тільки пити. Закусувати не вдається через бородато-вусатий грим. Пізніше, зайнявшись бізнесом, щоб застрахувати свою фірму від несподіванок післясвяткового похмілля, традицію сухого закону зробив залізним правилом на «Вітусі». Воно чинне й сьогодні.

— Чи доводилося вам, уже працюючи в приватному бізнесі — вдома і на роботі, — знову вдягати червону шубу та чіпляти білу бороду?

— Костюм, борода, перука з часом стали непридатними для використання. Здається, якось я вдягав їх, коли синові було два роки. Але особливого казкового захвату в його очах від цього маскараду я не пригадую. Пам’ятаю лише трохи перелякану реакцію сина на «чужу людину» в квартирі. «Рімейк» стався вже в амплуа Святого Миколая, коли в дитячому садку, куди ходив син, мене попросили зіграти цей образ. Я прийшов, переодягнувся, альтруїстично виконав батьківський обов’язок перед установою. Але вважаю, що імпровізація не вдалася. Бо я так і не збагнув, як має поводитися цей напівосвячений статечний персонаж: з одного боку, божество, з іншого — людина, яка покликана веселити глядачів.

— Наскільки придалися вам якості, напрацьовані на «дідоморозівській» практиці, в бізнесі?

— Життєвий досвід і театральна практика навчили мене насамперед розуміти людську психологію: в якій ситуації краще застосувати до персоналу, образно кажучи, батіг, а де ліпше подіє пряник.

З клієнтом, який завжди має рацію, себе виправдовує інша тактика поведінки. Хоч би який примхливий покупець прийшов, продавець, усміхаючись, має казати: «Так, ви маєте рацію». А якщо крутити дулю, то хіба що в кишені. Тоді не виникне скандалу.

— Де проходять «акторські майстер-класи» ваші працівники?

— Переважно на фірмі: за рахунок внутрішніх кадрових резервів. У нас є старший менеджер, яка наставляє персонал. Якось ми вирішили відійти від цієї накатаної форми. Підібрали тренінг для торгових представників, заплатили гроші. І коли я після навчання запитав їх: «Ну, що?» Вони всі четверо у відповідь дипломатично усміхнулися: «Ну, нічого».

— Улюблені «театральні» ходи, до яких ви вдаєтеся в менеджменті та стосунках з партнерами і клієнтами?

— Сцена, насамперед, навчила слухати бізнес-партнера. На крайній випадок, вдається зробити вигляд, що слухаєш партнера, прокручуючи в цей час у голові свої невідкладні проблеми, а потім, вхопивши кінець фрази, продовжити розмову. У Карнегі є гарний приклад, коли страховий агент вирішує почати роботу з найважчого клієнта. Перед тим він дізнається про хобі «жертви», запускає її улюблену тему, здається, про акваріумних рибок, і дві з половиною години слухає. Коли агент після цього монологу пішов з укладеним контрактом у руках, клієнт у замилуванні підсумував: «Який хороший співрозмовник!»

— Виходить, роль спікера в бізнесі менш вигідна?

— Залежить від ситуації. 1997 року я приїхав на фабрику з пошиття жіночої білизни «Алєс» у Польщі. Говорив 2,5 години польською мовою, начитавшись Сенкевича в оригіналі. Мене уважно слухали. З того часу в нас почалися торговельні стосунки, а незабаром відкриваємо у Львові виробництво «Алєс-Україна». Взагалі ж відверто театральні ходи в розмові з партнером можуть зашкодити, якщо він відчує фальш. Як мовиться: «Грай, та не перегравай».

— Що спільного між театром і бізнесом? Коли підприємець найбільше нагадує Діда Мороза?

— На сцену виходить живий актор. І йому доводиться грати навіть після важких душевних потрясінь. Так само і в бізнесі. Я не можу показати своїм партнерам чи клієнтам роздратування, принести із собою в кабінет чи на ділову зустріч шлейф домашніх негараздів. Приватне мусить залишатися за лаштунками. А Дідом Морозом можна себе відчувати й цілий рік, якщо задумане збувається.

— Які новорічно-різдвяні подарунки ви зробили своїм найближчим людям?

— Донька Аня, студентка, одержала на Миколая новий мобільник, бо старий у неї вкрали напередодні. Для 11-річного сина-ласуна і нині найжаданішим подарунком залишається «Кіндер-сюрприз».

Дружина Марта, хоча й диригент за фахом, — реалістка в бажаннях. Вона керує магазином «Брокард» і не має рефлексу пушкінської старої на золоту рибку. Її цілком задовольнив мій вибір парфумів.

— Олеже, а якого дива чекаєте 2003 року?

— Я не чекаю дива. Вірю в реально заплановані речі.

У бізнесі мусить бути поступ. Але чергова планка не повинна перетворюватися на ідею-фікс. Бо гонитва за синім птахом не закінчиться ніколи. Краще — ворог хорошого. На крайній випадок, згадую відомі слова: якщо в тебе немає того, що тобі подобається, то нехай тобі подобається те, що є. І від цього треба вміти отримувати задоволення. Інакше можна захворіти на синдром відкладеного життя. Хоча я зрозумів це занадто пізно — років два тому. У мене була давня мрія поїхати на тепле море взимку. Торік вона здійснилася: ми із сім’єю провели зимові вакації в Єгипті. Я щаслива людина — мої мрії здійснюються.

Ольга ШВАГУЛЯК-ШОСТАК

---

Довідка

Фірма «Вітус» зареєстрована 5 травня 1994 року. Починалася вона із шести яток, які торгували цитрусовими. 1995 року підприємство, накопичивши первинний капітал, зосередилося на розвитку парфумерного напряму: почалися перші поставки косметики від «Поллени» з Жешува. Того ж року фірма відкриває невеличкий магазинчик у центрі Львова, стає представником «Оріфлейму» в західному регіоні, створює тут склади продукції.

Сьогодні «Вітус» працює за двома основними напрямами — гуртовими поставками і дрібногуртовим продажем білизно-панчішних виробів і парфумерії. Після Різдва заплановано відкрити нове підприємство «Алєс-Україна» і розпочати пошиття жіночої білизни для українського ринку.