Український Фаберже

Київського ювеліра Йосифа Маршака на початку XX ст. називали українським Фаберже. Утім, відомому всьому світові ювеліру царського двору Фаберже так і не вдалося вклинитися в дуже насичений «малоросійський» ювелірний ринок і відкрити в Києві свою філію. Натомість фабрика Маршака була провідною не тільки серед 232 ювелірних підприємств Київської губернії, а й далеко за її межами. Клеймо «И. Маршакъ» на виробах фабрики було ознакою витонченості, високого смаку, елітності. Вартість деяких виробів сягала ціни цілих маєтностей — наприклад, кольє з п’яти ниток (415 перлин орієнтальських з фермуаром і смарагдом гранованим, оточеним діамантиками) коштувало 8000 рублів. Важко уявити, скільки б коштували ці прикраси сьогодні.

---

Досьє

Йосиф Абрамович Маршак (1854—1918)

Народився на Київщині в с. Ігнатівка. Був найстаршим у небагатій родині Абрама Ісаковича й Фені Лазарівни, які мали п’ятеро синів і доньку. У 14 років став учнем в одній з київських ювелірних майстерень, потім — помічником майстра. Одружився у 19 років. Можливо, саме придане дружини — 100 рублів — дало змогу відкрити власну справу. Очолював клуб «Діамант» — громадське професійне об’єднання ювелірів, граверів і годинникарів, створене в січні 1913 року в Києві. Мав трьох доньок і п’ятьох синів. Дружина померла у серпні 1917 року, рівно за рік до смерті чоловіка.

---

День народження торгової марки «И. Маршакъ»

Фабрика Й. Маршака на Хрещатику

2 травня 1878 року, як згадував у своїх спогадах син ювеліра Олександр, було найщасливішим днем у житті Йосифа Маршака — сільського хлопця з багатодітної родини, який змалечку, маючи очевидний художній хист, мріяв відкрити власну ювелірну майстерню. До мрії йшов через іспити на звання майстра, здобуття спеціального дозволу ремісничої управи цехів на виробництво золотих і срібних предметів саме в столиці губернії Києві. І нарешті відкрив власну майстерню на Подолі. Спочатку працював сам, без учнів і помічників. Хіба що, можливо, часом допомагала дружина Лія (Йосиф рано одружився).

Через рік майстер переїжджає на респектабельніше місце — Хрещатик, 4, винайнявши у швейцарця Верле, який продавав швейцарські годинники, дві кімнати (безпрограшний маркетинговий хід — розмістити новий бізнес біля знаного і популярного). Відтак за деякий час постійні клієнти Целестина Верле і просто багата публіка стали постійними відвідувачами й майстерні Маршака, де все робилося на індивідуальні замовлення. Якість і гарний сервіс швидко зробили ім’я новому ювеліру — щороку кількість індивідуальних замовлень зростала. Збільшився і штат майстерні — тепер господареві допомагали три учні й один підмайстер. За перші чотири роки у майстерні Маршака було виготовлено 7 фунтів прикрас із золота (1 фунт — 433 г. — Ред.). Тут також працювали зі сріблом (робота з різними коштовними металами означала, що це — майстерня високого класу).

За деякий час майстерня Маршака посіла провідне місце на ювелірному ринку міста, де на межі століть налічувалося 92 заклади, що виробляли більш як половину золотої і п’яту частину срібної продукції в Південно-Західному краї Російської імперії.

Форсування імперського ринку

Зростання бізнесу змусило Йосифа майже повністю облишити особисту участь у виготовленні прикрас і безпосередньо зайнятися організацією виробничого процесу. Насамперед треба було вдосконалювати активи та менеджмент. Маршак відвідує ювелірні виставки Москви й Петербурга, беручи із собою кращих художників своєї майстерні. А 1890 року вирушає в подорож за кордон, щоб ознайомитися з ювелірною справою в Європі. Відвідує Всесвітню виставку в Парижі, а потім — деякі промислові центри Німеччини. Враження від подорожей втілювалися в конкретні проекти (оновлення обладнання, матеріалів, підвищення кваліфікації робітників, продуктивніша організація праці).

1891 року в кам’яному будинку на Хрещатику, 8 з’явилася фабрика золотих і діамантових виробів Йосифа Маршака (художньо-гравірувальні роботи, традиційні прикраси з благородних металів і коштовного каміння), де працювало вже 46 робітників. Нарешті відкрився й власний магазин, у якому продавали не тільки вироби з клеймом «И. Маршакъ» (золоті й срібні жетони, портсигари, медалі), а й вишукані прикраси московських і петербурзьких ювелірів. Загальна вартість 1500 предметів, які продавалися на той час у магазині, становила 27 918 рублів. 5300 прикрас на суму 39 908 рублів того самого року Маршак відправляє до ювелірних магазинів Росії й Польщі. Він прагне завоювати ринок імперії.

Маршак запрошував до співпраці художників з Петербурга, Парижа, закуповував найкращу сировину: золото — у Гамбурзі, Берліні, Парижі, срібло — у Москві, платину — у Петербурзі. Неабияк розширив асортимент. Крім ювелірних прикрас, фірма виконувала художні роботи із золота й срібла ужиткового напряму, а також індивідуальні замовлення.

Справи на фабриці йшли успішно. 1896 року фабрика виготовила 7 пудів тільки золотих виробів (1 пуд — 16 кг. — Ред.) — у 40 разів більше, ніж чотирнадцять років тому. Маршак брав активну участь у ювелірних виставках, де його вироби відзначалися високими нагородами — медаль разом з почесним дипломом на Всесвітній виставці в Чикаго (1893), золота медаль на Всесвітній виставці в Антверпені (1894), найвища нагорода «Почесного відгуку» на сільськогосподарській і промисловій виставці в Києві (1897).

Поразки як сходинки до нових успіхів

Срібна чорнильниця, декорована розписною емаллю (виріб фабрики Й. Маршака)

1899 року на фабриці Маршака спалахнула пожежа — збитків було завдано на суму 155 475 рублів. Постраждали два п’ятиповерхові флігелі та інші фабричні споруди. Однак нищівним ударом, як комусь, можливо, було вигідно, пожежа не стала. Приміщення швидко відремонтували, обладнання встановили краще за пошкоджене: найсучасніші токарні й шліфувальні станки з електричними двигунами, плавильні печі й вентилятори. Відкрили навіть нові цехи — чеканний, гальванопластики, рисувально-скульптурний.

Справа переросла в сімейну: брат Йосифа Маршака Ізраїль, який 23 роки пропрацював на фірмі, з них вісім — ювелірним майстром, став помічником завідувача фабрики. Допомагала ймовірно й дружина Йосифа Лія Файвішівна (Єлизавета Федорівна) — на фабриці був її кабінет. 1900 року вироби фабрики Маршака було відзначено срібною медаллю на Всесвітній виставці в Парижі. 1902 рік — золота медаль на Всеросійській виставці в Санкт-Петербурзі, 1905 — найвища нагорода (Гран-прі) на виставці в Льєжі. Періодично фабрика отримувала замовлення з-за кордону.

Маршак вирішує диверсифікувати бізнес. 1908 року він викуповує у Верле годинникову торгівлю (разом із приміщенням магазину) і, приєднавши її до загальної справи, відкриває на фабриці годинниковий цех. Підприємство стрімко зростало. 250 кв. метрів становила загальна площа тільки виробничих приміщень. Кількість робітників 1913 року становила 126 осіб. А річний випуск золотих і срібних предметів сягнув обсягу 189 727 рублів. Фабрика разом з магазинами займала кілька садиб на Хрещатику — 2, 3, 4, 5, 8. Страхова оцінка будівель сягала 682 500 рублів.

На цьому злеті Маршак пережив ще кілька форсмажорів. У жовтні 1905 року під час єврейських погромів він змушений був звільняти робітників. Участь більшості майстрів у страйках 1917 року часто призводила до зупинки виробництва. Однак саме Маршак — єдиний з власників ювелірних підприємств Києва — задовольнив вимоги страйкуючих робітників, збільшивши їм платню до 45% (вимоги робітників сягали 50%—60%). З початком Першої світової війни випуск ювелірних виробів довелося скоротити: фабрика почала також виготовляти різноманітні деталі до ручних бомб і телефонних слухавок.

Не так батогом, як пряником

Організація праці на підприємстві Маршака відзначалась корпоративністю. Господар прагнув, щоб робітники почувалися справжньою родиною. Наприклад, якщо одружувалися працівники фірми, він давав нареченій придане з умовою, що пара залишатиметься працювати на фабриці. В адміністрації працювали переважно ті, хто виростав з фірмою.

Крім недільних днів і дванадесятих свят (відповідно до постанови міської думи), вихідними були кожна субота, 9 днів на Пасху, по 3 дні на Новий рік й на судні дні, чотири дні Суккот, по одному дню на Пурім і Тешебіов. Робочий день тривав від 8-ої до 18-ої години з обов’язковою півторагодинною перервою на обід. Після призначення Ізраїля Маршака помічником завідувача і за його сприяння робочий день було скорочено до 9 годин 40 хвилин.

Щоправда, дисципліна була суворою. Діяла система штрафів. За куріння в недозволеному місці — 1 руб., стільки ж коштувала зухвалість стосовно службовців, а також поява на роботі в нетверезому стані. Під час робочого дня знайомі або рідні не повинні були навідуватися до робітників фабрики — інакше теж можна було поплатитися рублем. Порушення тиші (у робочий час не можна було вставати з місця, підходити до інших, зчиняти гамір) обходилося робітникові у 75 копійок. Спізнення на 10—30 хвилин коштувало 30 копійок, а до половини робочого дня — 50 копійок.

Заробіток залежав від того, як давно і ким працював на фабриці робітник. У різні часи суми становили від 3 до 10 рублів (Для порівняння: 1905 року 1 фунт яловичини на Бессарабці коштував 20 копійок. — Ред.).

Закінчивши роботу, майстер неодмінно мав здати залишки отриманого матеріалу, виріб, який виготовляв, робочу сорочку й нарукавники, а руки вимити з милом у спеціальній посудині, щоб «змити» дорогоцінний пил і стружку, які потім переплавлялися й знову йшли в діло.

Маршака можуть добрим словом згадати сучасні феміністки: він був першим підприємцем, який довірив філігранну працю ювеліра жінкам, які виконували копітку ручну роботу з виготовлення тоненьких ланцюжків, шліфували вироби.

Кузня кадрів

На підприємстві Маршака використовувалася й дитяча праця (робочий день для неповнолітніх закінчувався на три години раніше, щоб діти могли відвідувати школу). Чимало земляків зверталося до Маршака з проханням «взяти в науку» сина чи доньку. За час роботи фірма вивела в люди понад 300 учнів. Фабрика була практичною школою для молодих ювелірів. Були й такі, що з легкої руки вчителя організували свою справу (1906 року Бриль і Гершман відкрили фабрику на розі Хрещатика й Прорізної).

2 травня 1913 року на честь 35-річного ювілею фабрики робітники піднесли господарю колективно виконану срібну тацю, на краях якої було викарбувано робочий інструмент і вигравірувано ініціали кожного майстра. Сам Йосиф Абрамович з нагоди свята пожертвував 5000 рублів у фонд із забезпечення побуту старих майстрів фірми на випадок втрати ними працездатності. А головне — відкрив при фабриці ремісничу школу, взявши на себе витрати на утримання. Цього ж дня на громадські пожертви було відкрито фонд на облаштування шкільних майстерень. У цей же день відбулося й відкриття освітньої школи для євреїв «Хедер».

Висока честь

У вересні 1911 року до губернської столиці приїхав Микола II. На його честь відбулася прем’єра вистави в оперному театрі. Йосиф Абрамович Маршак, купець першої гільдії, отримав спеціальне офіційне запрошення на урочистості. Місто задовго готувалося до прийому царя. Земські управи замовили Маршаку серію оригінальних подарунків для можновладця. Вирізнялися оригінальністю срібні таці, прикрашені литими й карбованими накладками. Унікальним був подарунок київського багача С. Могилевцева цісаревичу Олексію Миколайовичу — срібна модель Педагогічного музею, відкриття якого було приурочено до приїзду царя. У мініатюрі ювелір повторив рельєфний фриз фасаду споруди. Вражала філігранність виконання декоративного оздоблення: карниз, балконні решітки, обрамлення вікон, парапет. Усі ці шедеври було виконано на фабриці Йосифа Маршака.

Взагалі знаменитий ювелір славився оригінальними витворами. Довго говорили про срібну модель пароплава «Держава» (1897 рік, виставка в Києві). Мініатюрне судно мало корпус, труби, каюти, ліхтарі, рятувальні шлюпки й круги — точнісінько як на звичайному лайнері. До того ж справно працювали лопаті двигуна, а спеціальна машина здійснювала спуск і підйом якоря.

Техніка лиття була секретним ноу-хау фірми Маршака. І саме литі вироби зі срібла й платини принесли найбільшу славу Маршаку — рівного йому не було в імперії.

У ювілейний, 35-й для фабрики й 300-й для дому Романових, рік (1913) Маршак подає «прошеніє» царю про дозвіл стати постачальником ювелірних виробів для царського двору або ж хоча б ставити клеймо на своїх виробах з двоглавим орлом — символом імперії. Та відповіді не отримав.

Щоб пам’ятали

У липні 1918 року Йосиф Маршак склав заповіт, у якому розподілив капітал між своїми дітьми, призначив виплати допомоги майстрам і службовцям, виділив кошти для утримання школи й училища при фабриці, потурбувався про придане для дівчат, які працювали на фірмі. Створена при фабриці реміснича школа мала називатися іменами засновника та його дружини.

Та цей заповіт залишився невиконаним. Київську ювелірну фабрику Йосифа Маршака було націоналізовано. Чимало коштовностей переплавлено в часи громадянської та Другої світової воєн. Сини Олександр і Володимир працювали разом з батьком, а після його смерті намагалися продовжити справу за кордоном. Щоправда, фабрику відродити не вдалося, лише відкрили магазин у Парижі.

1997 року до Києва приїздив Даніель Маршак — внук славного ювеліра, який хотів у Парижі відкрити сімейний музей. Приїхав у пошуках бодай якихось виробів фабрики діда. Та, на жаль, донині практично нічого не збереглося, хіба що в декого, можливо, як родинні коштовності. Лише кілька таць і столових предметів зі срібла можна побачити в Музеї коштовностей і в Музеї історії України в Києві.

Редакція газети висловлює подяку Жанні Гайківні Арустам’ян, завідувачці сектора археології національного заповідника «Софія Київська», за допомогу в підготовці матеріалу

Наталія ГАМОЛЯ