Роберт Стуруа:

«Бiзнесмен — той, хто вмiє творити iдеї»

Ім’я Роберта Стуруа в сучасному театрі асоціюється передусім з геніальним трактуванням п’єс Шекспіра. Проте відомий режисер демонструє і неабиякі менеджерські таланти. Очолюючи багато років тбіліський театр ім. Шота Руставелі, навіть у не кращі для Грузії часи він примудряється ставити спектаклі, які потребують серйозних фінансових вкладень, платити акторам пристойну зарплату, ремонтувати приміщення театру і виїжджати на гастролі за межі країни. Завжди бажаний гість провідних західних і російських театрів, Роберт Робертович приїхав до Києва на запрошення Богдана Ступки і за фінансової підтримки банку «Аваль», щоб поставити на сцені франківців «Царя Едіпа» Софокла, прем’єра якого намічена на початок травня.

В українцях пристрасть до гри закладено генетично

— Роберт Робертович, чому, маючи безліч інших запрошень, ви погодилися приїхати в Київ?

— Це продиктовано дуже важливими для мене людськими моментами. Моя тітка, абсолютно феноменальна жінка, була заміжня за українцем. Я часто приїжджав до Києва на відпочинок. Тому «Едіп» — свого роду спроба віддячити і українцям, і цьому приголомшливому подружжю, присвятивши їм спектакль.

— А чому обрано саме античну трагедію?

— Спершу я вирішив поставити якийсь український твір. Чи колись заборонену, чи ще не втілену сучасну п’єсу. Але всі запропоновані п’єси мені не дуже сподобалися. Коли ж керівництво театру запропонувало на вибір щось з античної драматургії, я зупинився на Софоклі. Можливо, звернення до грецької класичної трагедії якоюсь мірою було зумовлено тим, що колись Алексидзе в цьому театрі поставив «Антігону», яка мала великий успіх. До всього, у репертуарі франківців немає таких п’єс.

— Роз’їжджаючи світом, ви стикаєтеся з різними театральними школами. Чим відрізняються українські актори?

— Мені здається, за талантом вони нічим не відрізняються від чудових акторів інших країн. Але інші відмінності, звичайно, є. Наприклад, фінські актори видаються обачливішими, холоднішими, але насправді вони просто дуже делікатні в житті, намагаються бути ненастирливими, не розповідають тобі свою біографію, не розкривають душу, як це роблять слов’яни. Але коли виходять на сцену, там уже видають усе, що в них є. З ними я поставив один зі своїх найкращих спектаклів — «Комедію помилок» Шекспіра.

Стосовно українців, вони за природою театральний народ, у них пристрасть до гри закладено генетично. Це видно з ваших свят, ярмарків, які ви любите проводити. І література у вас святкова, карнавальна — це те, що я над усе люблю в театрі. Але поки що, як мені здається, український актор не зміг ще розпрощатися зі школою радянського театру, не вийшов з нав’язуваного нею побутовізму, з естетики Станіславського, який так само протипоказаний йому, як і грузинам. Георгій Товстоногов повторив постановку горьківських «Міщан» у нас у театрі, і це був жахливий спектакль. Пам’ятаю, як його асистентка під час репетицій скаржилася мені, що наші артисти не вміють пити чай (сміється). А я подумав, що наші артисти можуть зробити це взагалі без чашки і без ложки. Просто для них натуралізм неприйнятний. Театр для них щось більше, ніж просте відтворення життя. Він є, як казав Маяковський, збільшувальним склом, через яке вони на це життя дивляться.

Я не протестую, коли крадуть мої ідеї

— Завдяки своїм постановкам ви створили пізнаваний бренд — Стуруа. Як він впливає тепер на ваше життя, допомагає вам у професії або, навпаки, у дечому вже обмежує?

— Я зміг виховати в собі дуже важливу для режисера якість: бути тверезим стосовно себе. Без цього в нашій професії можна дуже швидко загинути. Як актору потрібен режисер, який постійно вказує йому на вади, змушує шукати щось нове, так і нам потрібен цей внутрішній режисер, який постійно стежить за тобою, що не дає можливості зупинитися на досягненому. Тому бренд може бути згубним для режисера. Не лицеміритиму і не скажу, що він мені неприємний. Але, проте, цей бренд мені не заважає бути дуже жорстким до самого себе. Можливо, ця жорсткість зараз виявляється меншою мірою. З віком пом’якшуєш ставлення до себе, починаєш сибаритствувати. Однак навіть у спектаклях останнього десятиріччя я, мірою можливості, намагався постійно знаходити щось нове. Інша річ, що наші можливості, на жаль, вичерпні.

— Для вас існує поняття конкуренції? Чи здатні ви пустити під дах свого театру талановитого молодого режисера?

— За останні десять років так званих глухих часів, коли ніхто за театром не стежив і всі були зайняті політикою, я десяти молодим режисерам дав можливість поставити у нас по кілька спектаклів. Хоча... можливо, ці молоді люди не здавалися мені досить могутніми, щоб я злякався конкуренції.

Не знаю, чи зміг би я впустити до театру дуже сильного режисера, чи подолав би в собі заздрість... Проте у нас працюють режисери, які досить сильні, вони приносять нові ідеї. Якби цього не відбувалося, наші артисти, маючи смак до нового, самі зажадали б від мене, щоб я відкрив двері театру для молодої режисури.

Тепер інші стосунки в репертуарних театрах, уже неможливо зберігати ту диктатуру, яка була раніше. А в нашому театрі завжди були дружні взаємини між мною і акторами. У нас неможлива поширена в театрах гра, згідно з якою актори ніби тобі підкоряються, а потім у кулуарах лають: наші стосунки мають відкритіший характер.

— А чи крадуть у вас творчі ідеї?

— Крадуть, звичайно. Але я ставлюся до цього нормально. Грузинські актори, які поїхали до Америки, попросили Гію Канчелі написати до їхньої вистави музику. Коли він побачив створене ними на сцені, обурився: «Що ж ви робите, адже це Робертів спектакль!» І одразу зателефонував мені. Але я не став заперечувати, нехай роблять.

Наші глядачі жертвують на театр останні гроші

— Кажуть, зараз успіх будь-якого нового ринкового продукту, з-поміж них і театрального, потребує «розкрутки». Ви із цим згодні? Чи вкладаєте кошти (і які?) в рекламу ваших нових спектаклів?

— Реклами у нас практично немає. На самому початку дев’яностих років, ще до розвалу імперії, до нас прийшла велика група молодих артистів. Тоді всі бігали по мітингах, почалася громадянська війна. Ми наче закрилися в нашому театрі, відгородилися від того, що відбувається. У театрі було холодно, вимикали світло. Але ми почали працювати. Я зміг не тільки їх чомусь навчити, а й зарядився властивій молоді енергією.

Завдяки цьому ми пережили другу хвилю успіху. Можливо, вона не була такою могутньою, як у часи «Кавказького крейдяного кола» і «Річарда ІІІ». А, проте, виявилася досить сильною. Про жодну рекламу в той час не могло бути й мови. Але публіка йшла до нас, були аншлаги. Я вже розповідав: якось під час вистави вимкнули світло, і глядачі, підійшовши до сцени, засвітили ліхтарики й запальнички і попросили грати до кінця. Це був дуже зворушливий момент. Ми не розраховували на такий успіх. І досі не розуміємо, на які гроші вони приходять до нас, якщо квитки коштують, наприклад, два долари, а пенсії в людей, припустимо, сім. І весь час аншлаги.

Тепер уже краще стало жити, а в дев’яностих було дуже важко, актори, бачачи переповнені зали, були зворушені до сліз. І все це відбувається без реклами. У мільйонному Тбілісі народ якось уміє між собою зв’язуватися, на погані спектаклі в нас люди не йдуть.

— На репетиції «Едіпа» ви якось сказали, що Лопахін з «Вишневого саду», який для свого часу був новим росіянином, розвалив Росію. Але ж саме бізнесмени — і тоді, і зараз — це «локомотиви» економіки.

— Мені здається, це ще не бізнесмени в чистому вигляді. Бізнесмен — це людина, яка, як і кожен творець, повинна щось вигадати, створити якусь ідею. Не важливо, маленька вона чи велика. Я читав статтю про одну американку, яка спекла якийсь новий пиріг, віднесла його в кондитерську і він почав користуватися великим попитом. Зрештою, право на виготовлення цього пирога у неї купила відома фірма, і тепер його продають у всій країні. Це — бізнес.

Не хочу нікого кривдити, але більшість наших бізнесменів отримала гроші ні за що і побудувала на них свій добробут. У Грузії, наприклад, вони отримали гроші в основному за рахунок приватизації, коли все продавалося за якісь копійки, або ще гірше, вирвали кошти незаконним шляхом. У них немає конкуренції, немає ідей. Тепер уже народжується нове покоління бізнесменів, я бачу їх, але вони ще не набрали необхідної сили.

Наш театр зараз на ремонті і забезпечує його один заможний грузин. Він дав сім мільйонів доларів і просив не називати свого імені. Звичайно, у Грузії всі його знають, але він не хоче, щоб ми його рекламували. Ба більше, він ще й доплачує акторам, завдяки чому вони мають пристойну зарплату, жертвує на підтримку театру і на постановку спектаклів. При цьому він сам виявив бажання нам допомогти, ми нічого в нього не просили. Ось він — справжній бізнесмен і меценат.

Я можу випивати тільки з друзями

— Наскільки ви прив’язані до своїх рішень, речей, звичок?

— Якщо говорити про професію, то я можу легко відмовитися від тієї або іншої ідеї, якщо вона мені не подобається, і відкидаю її з легкістю. Що ж до життя поза театром, є, звичайно, прихильності, без яких я не можу існувати.

Наприклад, вдома без випивки. І не тому, що я не можу обійтися без спиртного, просто застілля в Грузії є важливою частиною повсякденного побуту. Ми можемо десять годин просидіти за столом, співати пісні, веселитися, і якщо стороння людина послухає, про що ми говоримо, то подумає, що ми божевільні.

Коли наші артисти після всіх цих політичних подій почали дуже мало отримувати, то почали пити двадцятицентову горілку, яка, по суті, є отрутою. Вони не могли більше відвідувати ресторани, не могли робити широкі жести. Без цього вони просто в’януть. Тому солідну частку своїх закордонних гонорарів я почав витрачати на вечері, які ми з акторами влаштовували після вистав. Коли мій директор полічив, скільки на це пішло грошей, я вжахнувся. Я вже міг би купити добротний будинок де-небудь на Мальорці. Повірте, я не хвалюся, але ці застілля стараюся підтримати, вони для нас — і продовження репетиції, і свято.

— У Києві ви уникаєте спілкування із журналістами. Втомилися від слави, суєти?

— Мені не хотілося б набриднути людям, часто з’являючись у ЗМІ. Тим більше, що я ще не знаю, що у нас вийде з «Царем Едіпом». У наших країнах реклама взагалі поки що досить двозначна річ. Що більше щось рекламують, то більше я в це не вірю. Свого часу я випадково зіткнувся з тим, що всі наші телепередачі куплені, що багато хто платить гроші за виступ у тій чи тій передачі. Отож своє спілкування із журналістами я переніс ближче до прем’єри.

Вадим ДИШКАНТ, фото Світлани СКРЯБІНОЇ

---

Досьє

Лауреат державної премії СРСР, державної премії Грузії, народний артист СРСР і Грузії Роберт Стуруа народився 1938 року в Тбілісі. 1962 року закінчив режисерський факультет Тбіліського театрального інституту, почав працювати в театрі ім. Шота Руставелі. 1979 року стає головним режисером театру, 1980 — його художнім керівником. Перший справжній успіх прийшов до режисера з постановкою «Сейлемських відьом» Артура Міллера 1965 року. 70-ті роки були позначені блискучими постановками, що свідчили про зрілу професійну майстерність режисера. Тоді ж народилося особливе поняття «театр Стуруа». Вистави Стуруа принесли театру ім. Шота Руставелі світове визнання. З його творчістю знайомі глядачі Нью-Йорка, Дюссельдорфа, Мюнхена, Мехіко, Єрусалима, Рима, Парижа, Токіо, Москви.